BJJ. Як все починалось

Я займаюсь спортом все своє життя. Це вже навіть не звичка, не стиль життя — це частина моєї ідентичності. Мені потрібен рух. Не так важливо який, важливий процес. Фізична активність, навантаження, результати, змагання. Я обожнюю це все. Якщо я обмежений в цьому русі через травму або бодай іншу якусь причину, це одразу відображається й на емоційному стані. Стаю невдоволеним, буркотливим кактусом. Натомість розрядка у вигляді фізичної активності робить мене найдобрішою людиною у світі. Про те, як я рухався останній рік, тут і піде мова.

За бойовими мистецтвами я спостерігав давно і намагався виділити час на ці заняття. Але майже все життя головним спортом був футболом і покидати його я не збирався. Тренуватися ж у двох абсолютно різних видах спорту справа марна, якщо ти не професійний атлет. Ти в жодному із них не будеш прогресувати. І тут трапилась оказія. Я отримав травму меніска на футболі та відправився на операцію. Вона не є супер складною в теорії та багато хто відновлюється за пару місяців і знову собі грають. Моє відновлення затягнулось і зайняло пів року. Чи то операцію так зробили, чи я так проходив реабілітацію, причин не знаю. Але це мені не завадило повернутись у футбол. Повернутись, щоб через рік знову опинитись під ножем у хірургів. На цей час з розривом передньої хрестоподібної звʼязки. Це вже куди серйозніша травма. В моїй памʼяті були ще свіжі відчуття попереднього втручання і я максимально не хотів проживати це ще раз. Відтягував, як міг: зробив декілька МРТ, сходив до декількох лікарів, щоб почути один і той же висновок, що в мене нема переднього хреста і сам він уже ж точно не виросте. Не робити операцію — це швидка руйнація колінних хрящів і артроз в 40. Вибір очевидний, хоча і не простий. Я зробив висновки після першої операції й на цей раз вибрав приватну клініку при інституті фізкультури. Де-де, а там мають розумітись у порваних колінах. А ще мав знайомих, які робили там і потім продовжили грати у футбол, що явно було показником. Це була куди складніша операція: з просвердленими кістками, забором донорської звʼязки з моєї ж ноги та шурупом в коліні. Відновлення зайняло майже рік, а то й більше, а страх стрибків тримався майже два роки по тому. А ще час видався тоді цікавим. Як тільки мені треба було починати ходити на реабілітацію в клініку, наскочив зненацька covid зі своїм карантином, коли зачинялись навіть клініки. На заняття під наглядом інструктора я сходив тільки 1 раз, воно дало мені розуміння, як реабілітація має виглядати. Девіз її був простий, як двері — до болю і ще трохи. Згадаю, аж мурахи біжать. За цією схемою я працював вдома. Потім потеплішало, почав виходити на вулицю розминати ноги. За цим купив кросівки та почав топтати мʼякі доріжки стадіонних кіл. От так потихеньку я почав бігати (про це детальніше тут). Це доволі швидко могло би мені наскучити, якби я не придумав би собі челендж. Для мене таким челенджем став марафон. Вже якщо ціль — то амбітна (от тут про марафон). Скажу відверто, в останні тижні підготовки я вже наївся бігу. Воно й не дивно. Пікові обʼєми тоді складали 60-70 кілометрів на тиждень. Мені треба було зайнятись чимось іншим (тут чому і як я вибрав ММА). Вирішив продовжити ним займатись і в Чорногорії. Знайшов в інстаграмі акаунт @mmabudva і написав, що хочу приєднатись. Джордж (головний тренер) каже, приходи, тільки ми зараз тренуємось лише по бразильському джиу джитсу тричі на тиждень. Це мені підходило. І я прийшов.

BJJ було придумане не так давно, на початку ХХ століття кланом Ґрейсі. В ньому запозичені техніки з класичного японського джиу, дзюдо, а також багато новинок для роботи переважно в партері. Основою філософії bjj є твердження, що менша і фізично слабша людина може протистояти сильнішій, використовуючи різні техніки сабмішинів. Себто, викручування суглобів переважно рук та ніг в їх не природний стан. Ну і удушки, куди ж без них. Я часто сміюсь з цього приводу, що пішов з футболу, щоб зменшити ризик отримати ще одну травму і перейшов у спорт, де викручування суглобів у неприродне положення є ціллю і способом виграти. Але то таке. Перші мої рухи на заняттях були невправними та подекуди смішні. Тренери показують з виду прості прийоми і послідовність дій, а в мене в голові наче розрахунки з матаналізу. Я не міг скласти все докупи та намагався робити вправу другим в парі, щоб більше подивитись на її механіку. Та навіть після цього бувало просто зависав посередині, бо забував, що робити далі. Окрема історія про перші спаринги. Я багато надивсь цих всіх ваших борб в ММА та греплінгу і мав уявлення, як це взагалі відбувається. А ще мав трохи сили. Тому моя стратегія базувалась на бульдожій хватці в обороні. Бо ж на атаку треба знати трохи більше. З обороною простіше: як тільки відчуваєш, що твою кінцівку намагаються відділити від тіла і викрутити в неприродній стан — захищаєш її. Це інтуїтивно. Тут все схоплюєш на льоту і вчишся дуже швидко. Ну і шия. Задушить тебе можуть в будь-який момент, як тільки трохи проґавив. Але в мене там тактична борода, вона дає мені деяку перевагу в захисті від удушок. Хе-хе. Виглядає, як легальний +5 до броні. Особливо мені запамʼятався перший спаринг з Бояном, нашим тренером, молодим коричневим поясом. Він просто вирішив перевірити, на що я здатен і безцеремонно проїхався катком по мені на перших же тренуваннях. Тоді я відчував себе просто безпорадним. Але він також показав мені рівень, до якого треба прагнути.

BJJ разом із техніками класичного джиу і дзюдо запозичили також і форму одягу в цих дисциплін. Вона називається gi. Дехто називає кімоно. Схожа форма одягу є майже у всіх східних єдиноборствах і ти його точно бачив. Відповідно, якщо боротьба відбувається без цієї форми, а натомість спортсмени вдягнуті в звичайний рашгард і шорти, то це називають no gi. Маленька вставочка для розуміння. No gi, до речі, набирає зараз все більшої популярності та має всі шанси відокремитись в окрему дисципліну, яку будуть просто називати grapling. Частіше за все джитсери тренують обидва ці направлення. Вони доволі сильно відрізняються по швидкості, контролю та варіативності прийомів. No gi про швидкість, темп, leg locks, gi — контроль, тиск, кімоно, як інструмент. Я почав займатись влітку і тоді з очевидних причин ми займались тільки no gi (навіть без нього ти ледь виживаєш при такій спеці). Та невдовзі прийде осінь і ми усі розбіжимося… купувати gi. Бо це була обовʼязкова вимога до наступних занять. Я сходив у сусідній магазин і купив єдине, яке там було. Було воно таке собі, але продовжувати тренуватись я хотів більше, ніж чекати доставку із-за кордону. Перші тренування в кімоно дуже відрізнялись від попередніх. Воно хоч і спроєктовано для вільності рухів, та все ж сковує порівняно зі звичайним рашгардом і шортами. А ще не приємно, коли тебе душать твоїм же кімоно.

Якщо коротко схарактеризувати мої перші заняття, то це було виснаження, спроби вижити під досвідченішими атлетами та намагання взяти силою з такими ж, як я. Повторювалась та ж сама історія, як після марафону. До початку я вважав себе підготовленим фізично, після кожного тренування цей міф розвінчувавсь. Я витрачав багато сил на бульдожу хватку в обороні. Намагався силою компенсувати відсутність навичок. А про атакувальні дії годі було й думати. Але є одне дуже гарне правило: costinsency is a key. Постійність — це ключ до прогресу. Я просто продовжував ходити на тренування і кайфував від процесу. Мені подобалось все. Я знав, що рано чи пізно прогрес прийде. І він не забарився. Вже в кінці осені я відчув його. Підтягнув базові техніки, а головне — зрозумів механіку та принципи. Бо вони прості, природні та зрозумілі. До цього додались фізичні кондиції і я вже впевнено почував себе серед білих поясів та кожного разу прагнув навʼязати свою гру, а диви й засабмітити, синіх. Регулярними тренуваннями я набрав гарну форму взимку і планував навіть заявитись на змагання. В Чорногорії якраз мав проходити тур AJP Montenegro і я був готовий знову відчути цей приємний дух змагань, але вже в іншому, новому для мене виді спорту. Але заїжджі хлопці зі столиці внесли трохи коректив у мій план. Це були “friends”, як назвав їх наш тренер, атлети зі столичного клубу, які завітали до нас на тренування. З одним з них мені не пощастило спарингувати. Бог зна яким чином, він продавив мені ребра та так, що я просто лежав на татамі й не мав змоги бодай пошевелитись. Зараз не драматизую, ледь піднявся. Не міг зробити жодного руху, який вимагав згинання корпусу. Хто травмував ребра, той зрозуміє. Травми в bjj то окрема тема, про неї розкажу пізніше, бо і тут в мене вже є свій досвід. Так от, якраз перед змаганнями я отримую травму і мій дебют відкладався, але я вже тоді твердо вирішив взяти участь у наступних.

Наступних довго чекати не довелось. В кінці травня Будва приймала традиційний для себе кубок з джиу джитсу. Проходив він під егідою федерації JJIF в категорії ne waza, а він має деяку особливість. JJIF — це ju-jitsu international federation, це не зовсім про bjj і хоча ne waza категорія має такі ж правила, як і bjj, але один нюанс. Тут нема розділення на пояси, тільки по ваговим категоріям. Тут можуть зустрітись умовно білий і чорний пояс на одному татамі. Чуток заплутано, правда? Є таке. Я також не дуже в цьому всьому розбирався, а просто заявився. Ох, це особливе передстартове відчуття! Це просто щось неймовірне, його важко описати словами. Хто хоч раз виступав на офіційних змаганнях, знають, про що мова. Передстартові приготування, зосереджені атлети, піднесені глядачі. Ці змагання припадали на вихідні в кінці моєї відпустки. Я важив тоді десь 77-78 кг і міг зігнати пару кілограмів та вміститись в категорію -75 кг. Це треба було робити під час відпустки. Але нашо? Тому я просто зареєструвався в категорію повище, а це була -84 кг. Та й в -75 було багато моїх одноклубників. По прибуттю я глянув в протокол, там було 4 учасники, система олімпійська: програв — вилетів, виграв — проходиш далі. Все просто. Страху перед стартом не було, але відчуття змагань давалось в знаки. От та сама скутість, яка була присутня і на футбольних, і на волейбольних матчах, на стадіонних стартових доріжках перед спринтом і за тенісним столом. Скрізь одне й те ж саме. Я вважаю себе досвідченим компетитором, але це відчуття присутнє майже завжди. Відчуття відповідальності за результат. Оголошення мого першого матчу застало мене доволі не очікувано. Вихід на татамі, поклони й погнали. Мій опонент почав доволі агресивно і першим провів успішний тейк-даун. Я ж вирішив грати другим номером і розібратись, що за суперник переді мною, але й не проґавити якийсь швидкий прийом. Бо намагання такі були вже на першій хвилині матчу. Довелось дещо потерпіти. Але й опонент очікувано вклав багато сил в нього, збавив свої оберти і задихав. Я перейняв ініціативу, як по методичці почав набирати бали, а потім і взагалі придушив його, виборовши путівку у фінал. Та все ж сам залишив велику частку сил на татамі. От ця скутість дуже виснажує, але і ціна помилки велика. З іншим фіналістом ми проборолись ввесь раунд. Попередні були по 5 хвилин, я веду по очках, контролюю опонента, мій тренер підказую, що лишається пів хвилини, 20… 10… 3… 2… 1, а таймер не зупиняють, бо фінали по 6 хвилин. Треба було працювати ще хвилину. В такі моменти це просто вічність. Я був виснажений, але мій суперник був виснажений більше. Тому я зміг довести поєдинок до своєї перемоги. З татамі вийшов повністю виснажений фізично, але дуже щасливий морально.

Перший виступ і золото, бувши білим поясом в змаганнях, де нема розділення на пояси у ваговій категорії. Можливо саме це і стало підтвердженням мого прогресу. Наступне тренування було останнім в кімоно перед літнім режимом. Далі мали бути тільки no gi. І воно стало для мене особливим. Перед початком, тренер сказав пару слів, відмітив всіх, хто брав участь у змаганнях (а ми там добрий врожай з медалей зібрали) і потягнувся в рюкзак за дечим. Дістав він звідти синій пояс і попросив мене підійти. Було це неочікувано, дуже приємно і піднесено. Мотивації додалось ще більше, тренуватися я став ще інтенсивніше. Бо тепер в тебе вже нема знижки, що ти білий пояс. Тепер ти маєш відповідати своєму статусу й уже на рівних боротись з кольоровими поясами. Це дуже мотивувало. Я намагався запамʼятовувати та застосовувати техніки, розбирати принципи, дивитись додаткові матеріали по темі, почав після занять ходити ще в зал, щоб розвивати фізичні кондиції. Загалом мав режим з 4-ох тренувань на тиждень, після яких ще завжди був зал + стандартна зарядка кожного дня. Зараз я пишу це з травмою ліктя. Я не знаю її причини. Просто одного ранку я прокинувся зі спухлою рукою і без можливості її згинати. І вже понад місяць я не можу навіть побутові речі робити нормально, не говорячи вже про повноцінні тренування. Мабуть, організм не витримав такого постійного навантаження і передав, що йому треба відпочити.

З історією закінчили, тепер про здобутки. Що мені дає джиу джитсу і на що можеш розраховувати ти, ставши на цей шлях. В першу чергу, bjj — це контакте бойове мистецтво. Це реальний бій з реальною людиною. Він пробуджує дуже сильні відчуття. Десь навіть грає на твоїх базових інстинктах виживання. Коли тебе душать, ти мобілізуєш всі свої навички та увагу, щоб запобігти цьому або будь-що вибратись звідти. Ти сам учишся душити людей і викручувати їм кінцівки. Ти починаєш розуміти ліміти свого тіла. Як фізичні, так і моральні. Наскільки ти готовий потерпіти, як швидко знаходиш рішення в стресових ситуаціях, як дієш під тиском (моральним і фізичним), чи можеш передбачити поведінку і наступний рух свого опонента, чи відчуваєш ти страх перед суперником, чи готовий ти психологічно протистояти опоненту? Відповіді на всі ці питання ти можеш знайти на татамі. Бойові мистецтва — це, безумовно ж, агресія, але це контрольована правилами та під наглядом агресія. І це чудовий спосіб виплескувати її в правильному місці, а не носити в собі на вулицях. Окрім цих плюсів bjj чудово прокачує силу, розтяжку, функціональні кондиції. Всі рухи тут природні, працює все тіло. Окрім цього, на татамі ти можеш знайти однодумців, друзів, партнерів. Майже в кожному залі присутня атмосфера поваги та взаєморозуміння. Я люблю цю атмосферу. Радий, що знайшов нове захоплення, яке затягнуло мене з головою.

В минулу пʼятницю я провів останнє тренування в будванському залі. Саме тут в мене зʼявилось нове захоплення, в якого є всі шанси перерости в справу життя. Джиу джитсу можна займатись в будь-якому віці та для будь-яких цілей, чи то для результатів і досягнень, чи просто в задоволення. І свою подорож я почав тут. Щиро дякую всім причетним, а особливо тренерам Джорджу, Бояну та Марку за їхній вклад у відкриття для мене світу цього бойового мистецтва та становлення мене як атлета. Сподіваюсь, одного дня ми ще розділимо татамі з ними, а зараз просто hvala puno i vidimo se. Цей етап добігає кінця. Новий попереду.

oss!