Січень 2022. Я з ковідом сидимо вдома в очікуванні виходу на нову роботу. Точніше, поки ковід піде геть, а я на роботу. Працювати треба було з офісу, тому мій вихід затягнувся на пару тижнів. Коли я був готовий, HR мимоволі від інших інструкцій і пояснень сказала, що зараз вони організовують релокейт співробітників за кордон на пару місяців і спитала, як я дивлюсь на цю пропозицію. Ми думали не довго. Попри те, що я не знав і жодного разу не бачив ні команду, ні менеджменту компанії, з якою збирався за кордон, ми погодились поїхати. Нас в Києві нічого не тримало. Окрім акваріумних рибок. Але за ними я попросив пригледіти брата. На збори було днів 10. На вихідних зʼїздили до батьків, зібрали речей в одну валізу на двох і рушили в Чорногорію. Як тоді всім здавалось, на декілька місяців…
Чорногорія зустріла нас сонцем і горами. Після сірого Києва цей контраст був одразу помітний. Жити ми мали в Будві. Трансфер до неї був сповнений перших щирих вражень від неймовірної природи. В аеропорту ми могли ходити у футболках, на перевалах лежав сніг, а коли перед нами відкрився вид на море і Будву, всі просто ахнули. По приїзду і поселенні, ми з дружиною просто закинули всі речі в апартамент та пішли в сторону моря. Це була перша наша подорож за довгий ковідний час. Ми зайшли в магазин, купили якихось сосисок і булку, сіли на пляжі й просто жували цей не хитрий обід з прекрасним видом перед собою.
В той час багато хто з айтівців практикував так званий “workation”, де ти ніби-то і знаходишся за кордоном в туристичному місці, але й працюєш свій повноцінний робочий день. Я такий досвід мав вперше, мені подобалось. До імпровізованого “офісу” іти треба було пів хвилини, ти маєш час зранку до 10-ї та ввечері після 19-її на дослідження нової локації та знайомства з місцевим побутом та людьми. Ну і вихідні. На них часто планувалась якась активність з виїздом на місцеві красоти та в сусідні села. Багатьом це подобалось, деякі за місяць вже занудьгували й планували повертатись в Україну. Їх притримували дві речі: скоро мав бути реліз і бажано би команду в цей час тримати разом і активно почали ходити чутки, що зʼїхавший з глузду керівник сусідньої держави чекає закінчення олімпіади в Китаї, щоби розпочати повноцінне вторгнення в Україну. Чутки не були пустими, це красномовно підтверджувала орава орків на навчаннях біля наших кордонів.
24 лютого. Ця дата закарбувалась в кожного українця. Цей день памʼятають всі. В кожного він почався по-різному, але у всіх з однаковим відчуттям страху, паніки, ненависті та люті. Нас він застав за кордоном. Ми не бачили цих жахіть, ми не чули сирен і вибухів, ми не евакуйовувались під обстрілами. Для нас цей день пройшов в кілометрових стрічках новин в телеграмі та нескінченних дзвінках рідним з проханням перебратись в безпечне місце та берегти себе. Я довго боровся, і зараз продовжую, з відчуттям зрадника. Я за кордоном, коли моя країна стоїть не на життя, а на смерть за свою свободу та незалежність. Треба повертатись, брати до рук зброю і померти молодим. Ці відчуття боролись з раціональністю. Раціональність перемогла. Ми лишились в Чорногорії. Чи правильний був вибір, кожен оцінить по-своєму. Наш був таким. З цього моменту почалось життя в еміграції.
Нашу команду вивозили з України саме на випадок повномасштабної війни. Щоб ми могли випустити продукт, над яким працювали декілька останніх років. Але в реальність цього сценарію мало хто вірив і майже ніхто не був готовий. Початок війни став шоком. Коли всі зрозуміли, що це не жахливий сон, а нова реальність, почали придумувати план подальших дій. Закінчились поїздки по місцевості, стали домовлятись про довгострокову оренду житла, почали перебудовувати життя з режиму туриста в режим експата, а донати на різні фонди та ЗСУ стали звичною необхідністю. Оренду оформили на рік. Такі були умови для адекватної ціни в туристичному містечку, включаючи сезонні місяці. Тоді багатьом здавалось, що це нереально довго і ми тут стільки точно не просидимо. Хто знав, хто знав…
Коли ти опиняєшся в чужій країні надовго без можливості повернутись до звичного життя, твоєму мозку треба зачепитись за щось знайоме і зрозуміле. В нашому випадку цим знайомим було наша команда. Ми згуртувались і створили свою маленьку спільноту всередині незнайомого світу. Ще допомагала робота. Вона давала можливість перемикнутися з нескінченного перегляду стрічки новин. Мало по малу, всі почали освоюватись до нової країни: придивлятись до різних магазинів і цін, знаходити вигідні пропозиції, вибудовувати режим, почали зʼявлятись перші рутини. Рутини — це прагнення мозку до стабільності та передбачуваності, в деякому сенсі зменшення стресу від повсякденного мілкого вибору. Коли маєш роботу, режим дня доволі простий: трохи вільного часу зранку, потім на роботу, потім трохи вільного часу ввечері. Згодом вибудувався розпорядок.
Як тільки сформувався якийсь режим, ми з дружиною почали досліджувати місцеве життя і намагались зрозуміти, яка вона, Чорногорія, як живуть тут люди, що роблять і що їдять, як відпочивають і як працюють, чи бачать вони, врешті-решт, ту красу, в якій живуть. Якщо коротко про Чорногорію, то це країна неймовірної краси. Тут поєднались два чудових природних компонентів разом — море і гори. І поєднались так, що красивішого місця я не бачив до цього. Високі скелясті гори врізаються в прозоро-голубе море, утворюючи кришталево чисті галькові пляжі та камʼяні береги. В яку сторону не повернись, скрізь буде вид для фотографії. Перші враження від природи були просто вау. Через рік вони не дуже змінились. Люди. Щоб краще зрозуміти людей тут, треба заглибитись трохи в історію. Чорногорія стала незалежною державою тільки у 2006 році і за її відʼєднання від Сербії на референдумі проголосувало трохи більше ніж 50 відсотків. До прикладу, на всеукраїнському референдумі 1991 року понад 90% проголосувало “за”. Цей контекст та сам невеликий розмір країни, дає зрозуміти, що країна у великій мірі залежить від сусідів і є сателітом Сербії. Серби ж, зі своїми імперськими замашками, подекуди вважають чорногорські землі майже своїми й кордон для них доволі умовний. Вони вільно переміщаються по країні, а в сезон складається враження, що сербських машин в місті більше, ніж місцевих. Десь ми таку історію вже бачили. Єдина відмінність тут лише в тому, що Чорногорія вступила в НАТО і знаходиться під протекторатом альянсу. Це не заважає торгувати з балканськими країнами, але перестраховує від можливих анексій. Життя в туристичних містах повністю залежить від сезону. Вони не ділять рік на пори, в них є тільки дві — сезон і не сезон. В сезон всі метушаться, здають помешкання, пропонують постлуги, продають хто що може. За якихось 3-4 місяці їм треба заробити грошей на решту року, щоб дочекатись наступного сезону і знову все по колу. Зате якщо сезон був успішним, в осінньо-зимовий період всі просто впадають в сплячку, займаються своїми справами, пʼють кафу в закладах та насолоджуються життям. Взагалі чорногорців складно назвати трудоголіками. В них є навіть десять заповідей, можеш погуглити, якщо цікаво, але всі вони про одне й те ж: “якщо можеш не працювати, не працюй”, а головне слово в асортименті чорногорця — polako, що в перекладі означає “повільно”. От так вони й живуть — polako-polako.
Дуже цікаво спостерігати за туристичним містом протягом року. Воно змінюється просто кардинально. Взимку більшість набережних закладів закрито, я б навіть сказав заколочено, в прямому сенсі слова, дошками. Набережна пуста, на пляжі нема жодних шезлонгів та парасоль. Офіціанти в кафе розслаблені, а порції більші та дешевші. З приїздом туристів це все кардинально змінюється. Місто не те, що оживає, воно переповнюється людьми. Зранку всі прямують в сторону моря і вулиці настільки заповнені, що тобі складно йти в протилежну сторону. Ввечері люд виходить на променад. Набережна в Будві доволі широка, але в сезон ми з дружиною намагаємось по ній не ходити. Перші зміни з містом стаються чи на з першого вересня. Частина кафешок закривається, збирають свої лежаки з пляжу і йдуть рахувати заробіток за сезон. Така швидкість обумовлена погодою. В Чорногорії часто дмуть сильні поривчасті вітри взимку. Вони навіть мають свою назву — бора. І коли бора спускається з гір на узбережжя, він здуває все, що не прибите чи не привʼязане. Це зимові вітри, влітку пориви стаються, але не так часто і не такі сильні. Власне тому багато власників літніх кафе одразу після закінчення літа фактично розбирають свої заклади і перевозять на зимівку в інше місце. А деякі в прямому сенсі забивають дошками вікна та двері, щоб потім влітку знову розконсервувати. В який сезон ти перший раз потрапиш в Будву, будуть дуже залежати твої перші враження. Взимку ти зустрінеш пусту набережну з не дуже приємними вітрами, заколоченими кафешками та не знайдеш нікого на вулиці. Влітку ж ти будеш ховатись від сонця і спеки, пробиватись повз натовп туристів і подекуди чекати чергу на посадку в хороші кафе. За цими змінами було цікаво спостерігати.
Пів року. Десь стільки часу знадобилось для первинної адаптації до країни. Саме тоді ми почали комунікувати з містом. Я знайшов зал з бразильським джиу джитсу (про це я розповідав детально тут), Ярослава — секцію з танго і роботу. Десь з цього часу ми перемикнулись з режиму туристів в режим експатів. Ми вже знали та розуміли чим живе місто, чим заробляють люди, які тут традиції та звичаї, знайшли оптимальні та улюблені маршрути навігації містом, в якому магазині банани дешевші й де можна смачно поїсти. Почали зʼявлятись знайомі серед місцевого населення. Десь це власники кафешок, десь офіціанти, десь інші працівники. Для мене чи не другою сімʼєю став мій клуб. Я бував там 3-4 дні в тиждень, спілкувався з людьми, вчився, тренувався. Спортивна спільнота — одна з найкращих, це я знав. Спільнота в клубі бойових мистецтв — найкраща зі спортивних. Коли в тебе спільний інтерес, то навіть мовний барʼєр не заважає. До речі, щодо мови. Жили ми ввесь цей час з думкою, що ми тут не на довго. Ну ось-ось і поїдемо. Тому ніяк не починали вчити мову. Це здавалось тоді не потрібним. Але ми все ніяк не їхали й мову все ніяк не вчили. Хоча в ній дуже багато схожого зі всіма словʼянськими. Тут ми відчули переваги життя в середовищі носіїв, де ти мову і не вчиш, але вже половину знаєш, бо кожен день її чуєш. Саме так було в нас. Перші дні, коли ми сюди приїхали, ми не розуміли нічогісінько, через рік ми вже могли говорити на не хитрі теми, або хоча б розуміти, що нам говорять місцеві. Було, правда, трохи соромно, коли я на пошті зустрів людину з Пакистану і він спілкувався з поштарем чорногорською. Той спитав за скільки пакистанець вивчив мову, у відповідь прозвучало 1 рік. Я на той час якраз рік жив в Чорногорії й далеко не так володів мовою. Але то таке.
Чорногорія — дуже маленька країна, якщо порівнювати її з Україною, але дуже різноманітна. Вона як одна наша область за площею, а все населення трохи перевалює за кількість людей, які проживали в довоєнному Маріуполі. Важко переоцінити природні красоти тут. Море, гори, річки, озера, водоспади, зимові курорти — тут можна знайти все, а головне, тобі далеко за цим ходити не треба. Де б ти не жив в Чорногорії, великий шанс, що ти це будеш бачити це чи не зі свого вікна. Якщо брати населені пункти, то тут є одне велике місто-столиця Подгоріца і в ній є всі звичні для міської людини опції. Населення в ньому складає половину всієї Чорногорії. Решта ж розкидана по невеликим містечкам переважно на набережній, але й на півночі країни. Часто в таких містечках є не все, що тобі потрібно, тоді ти береш автобус чи машину і рухаєш в сусіднє. Ми робили так навіть коли хотіли прогулятись по набережній іншого міста ввечері. Спочатку це було дивно, але по часу і по самій структурі, це наче поїхати з Троєщини в центр погуляти ввечері. Кухня в Чорногорії досить проста і не заморочлива. Мʼясо виведене в культ. Його можна замовити в будь-якому кафе і в будь-якому вигляді, а чевапі та плєскавіца — просто символ цих місць. Майже в кожному меню можна знайти страву під назвою “мешене месо”. Це якщо ти хочеш спробувати різні види, тобі принесуть порцію від пів кіло і більше, насолоджуйся. По вибору і ціні на морепродукти складається таке враження, наче країна зовсім не має виходу до моря. Вибір — скупий, ціни — високі. Вулична їжа представлена все тим же грильованим мʼясом, гігантською піцою, яка продається шматочками та гіроси, штука, схожа на шаурму. Якість продуктів не на супер високому рівні, країна все ж маленька і більшість продуктів вона імпортує від своїх сусідів.
В Чорногорії ми прожили півтора року. Побачили повний цикл життя курортного міста з його сезоном і міжсезонням. Дізнались більше про місцевих людей їх культуру, звички, традиції та стиль життя. Обʼїздили майже всі Балкани й відчули малопомітні, але все ж присутні відмінності між такими близькими народами цього регіону. Дізнались більше історії, геополітики та взаємовідносин. Сповна насолодились горами, фйордами та найгарнішим морем, яке я тільки бачив. Я відкрив для себе нове спортивне захоплення у вигляді bjj та знайшов справжніх друзів в цьому клубі. Це, безумовно, позитивна сторона. Але є ще й інша. Я не бачив своїх рідних і друзів півтора року, з багатьма з них потроху втрачається звʼязок. Життя з постійним розумінням, що ти зараз дивишся на море, а в Україні люди дивляться на стіни бомбосховищ. Від цього завжди виникає відчуття провини, що мені пощастило бути за кордоном під час початку повномасштабного вторгнення. Що зараз там люди борються за нашу свободу і незалежність, а я віддалений від цих подій. Трохи допомагають лише донати для ЗСУ. Але це обовʼязок кожного свідомого нині українця. В еміграції жити не просто, але ці труднощі ніщо, порівняно з життям під постійними обстрілами, в окупації й, тим більше в окопах.
Цей параграф життя в Чорногорії для нас зараз завершився. Ми переїхали в іншу країну і знову треба звикати до тутешніх правил і звичок. Але зараз це куди простіше з нашим досвідом. Ми спакували все своє життя у дві валізи, до цього виселились з орендованої київської квартири й тепер наш притулок там, де впадуть ці дві валізи. Багато хто мріяв пожити так: не привʼязаними до локації, постійно подорожуючи та вільно переміщатись по країнах. Але це робити куди комфортніше, коли в тебе є безпечне місце, куди ти можеш завжди повернутись. Досвід життя тривалий час за кордоном дуже цінний. Ми відкрили багато чого в собі та світі, змінилась купа думок та упереджень, стали дорослішими й навчились брати відповідальність за своє життя, розширили свій кругозір і побачили, як живуть люди в різних країнах. Це все, безумовно, прекрасний досвід, шкода, що при таких умовах.